Європейський Суд з прав людини.
Становлення України як суверенної держави на міжнародній арені, визнання її європейською спільнотою рівноправним партнером, вступ її до Ради Європи та ратифікація нею основних документів цієї організації, зокрема, Європейської Конвенції з прав людини та протоколів до неї, а також каталізовані новою Конституцією України процеси демократизації українського суспільства і прямування його до дійсно соціальної, правової держави на засадах, насамперед, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, закономірно посилює теоретичний й практичний інтерес української юридичної громадськості та пересічних громадян до засад діяльності й механізму функціонування o міжнародних правозахисних інститутів.
За останній час до нашої редакції надійшло чимало листів з проханням розпові сти про Європейський суд з прав людини, зокрема, з посиланням на те, що ніби в найближчий час в його роботі передбачаються деякі суттєві зміни.
В зв'язку з цим редакція звернулась з рядом запитань до президента спеціалізованого об'єднання адвокатів з іноземних справ "Українська Правнича Колегія" Віктора РАДЗІЄВСЬКОГО, який був запропонований одним із трьох кандидатів від України до Європейського суду з прав людини в Страсбурзі і в квітні місяці цього року на запрошення спеціального підкомітету Ради Європи перебував у Франції для безпосереднього ознайомлення з порядком формування нового складу цього суду та зі змінами, що очікуються в його статусі й функціонуванні.
- Шановний пане Вікторе, перш за все, хотілося, щоб Ви зупинилися на генезисі й еволюції міжнародного співробітництва в галузі захисту прав людині та міжнародно-правових аспектах цієї проблеми.
- Проблема прав й основних свобод людини завжди хвилювала людство. Але в минулому вона практично не виходила за національні рамки і знаходила своє відбиття в працях вчених, в конституційних актах окремих держав. Варто пригадати, наприклад, працю англійського філософа Джона Локка "Два трактати про державу" (1960 р.), де він стверджував, що права людини мають природний характер і з'явилися раніше держави, американську Декларацію незалежності (1776 р.), французьку Декларацію прав людини і громадянина (І789 р.), Білль про права Сполучених Штатів (1791 р.), в яких проголошувалися основні права людини і покладався обов'язок на уряди гарантувати їх. Все це, безумовно, мало позитивне значення не тільки для забезпечення прав людини в той час, але й для подальшого розвитку цього інституту в національному праві та закріплені його в праві міжнародному. Однак, про існування якогось, навіть примітивного міжнародного механізму захисту цих прав в ті часи, зрозуміло, не могло бути й мови, Стан міжнародних відносин, міжнародна правосвідомість ще не досягли тоді такої позначки, щоб принцип поважання прав й основних свобод людини набув на міжнародній арені виразних рис і вів до створення якихось організаційних форм його забезпечення.
Тільки після другої світової війни, яка продемонструвала всьому людству, насамперед, на прикладі фашистської Німеччини, до яких жахливих наслідків може привести політика зневажливого ставлення правлячої верхівки до прав і свобод свого й чужих народів, принцип поважання прав людини набрав конкретного міжнародно-правового звучання. Розуміння тісного взаємозв'язку між дотриманням прав людини в окремих країнах і міжнародною безпекою й усвідомлення необхідності співпраці в галузі захисту цих прав спочатку відбилося в Статуті ООН, преамбула якого, зокрема, підкреслює рішуче прагнення народів утвердити віру в основні права людини, а ст. 55 закликає до їх поваги й дотримання стосовно всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії. Подальше міжнародно-правове закріплення й чітке окреслення комплекс цих прав знайшов у Загальній декларації прав людини 1948 р., інших документах ООН, наприклад, в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1961 р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Однак в системі ООН, зокрема, в силу існуючих в цій всесвітній міжнародній організації протиріч не була створена якась постійна правова інституція, яка відправляла би міжнародне правосуддя в галузі прав людини. ООН головним чином декларувала в своїх документах права й основні свободи людини та в деякій мірі контролювала їх здійснення на терені держав членів, як правило, без застосування якихось міжнародних санкцій до порушників.
Принцип дотримання прав людини у післявоєнні роки поступово вписувався й у регіональне міжнародно-правове поле і найбільш виразно проявив себе в Європі, зокрема, при створенні різних європейських структур. Цей принцип став наріжним каменем Ради Європи з моменту утворення цієї організації у 1949 р. Так, ст. З Статуту Ради Європи проголошує, що кожний член цієї організації визнає принцип верховенства закону й принцип, а силу якого будь-яка особа, котра знаходиться під його юрисдикцією, повинна користуватися правами людини й основними свободами, а ст. 8 передбачає призупинення членства і навіть виключення з членів організації в разі серйозного порушення цього принципу. 4 листопада 1950 р. десять держав членів Ради Європи підписали Конвенцію про захист прав людини й основних свобод, яка набрала чинності З вересня І953р. Ця Конвенція стала першим міжнародне правовим документом в галузі прав людини, який не тільки проголошував ці права й закликав до їх дотримання, але й накладав певні юридичні обов'язки на сторони й вводив розраховану на постійне застосування систему контролю за здісненням прав людини на терені держав членів. На протязі десятиріч Конвенція доповнювалась і змінювалася шляхом прийняття протоколів до неї, тим самим удосконалюючи механізм своєї дії. Зараз нараховується вже одинадцять протоколів і останній протокол як раз і є тим документом, який передбачає нововведення в правозахисній системі Ради Європи.
