- Як відомо, в системі ООН з моменту її виникнення функціонує постійний судовий орган Міжнародний Суд ООН, щось подібне було в Лізі Націй, був і Нюрнберзький трибунал. Чи мали ці органи якийсь вплив на формування у подальшому інших міжнародних судів, в тому числі й судів в галузі захисту прав людини?
- Безперечно. Таке поняття як наступництво притаманно і різним міжнародним органам й організаціям, які виникають в результаті укладання угод між державами. Всі позитивні сторони "попередників", як правило, переймаються "наступниками" і використовуються з урахуванням конкретно-історичних умов. Наприклад, Статут Постійної палати міжнародного правосуддя (1922 р.) при Лізі Націй був покладений в основу Статуту Міжнародного Суду ООН.
Взагалі будь-який міжнародний суд - це установа, яка функціонує постійно або тимчасово, і має на меті вирішення спорів на основі норм міжнародного права з прийняттям юридичне обов'язкових рішень. Однак, окрім загальних рис міжнародні суди, звичайно, мають і свою специфіку. Так, однією із головних особливостей Міжнародного Суду ООН є те, що сторонами в спорі там можуть виступати тільки держави. Що стосується Нюрнберзького трибуналу, то він відрізнявся тим, що був створений для виконання конкретного завдання, зокрема, визнання винними й засудження окремих осіб за вчинення злочинів проти миру, людства, воєнних злочинів, тобто був судом кримінальним і тимчасовим.
Зазначені вище міжнародні суди, не дивлячись на певні організаційні й функціональні недоліки, безумовно, були хорошим прикладом співробітництва держав у відправленні міжнародного правосуддя. Багато чого і в плані правил процедури й деяких структурних рішень перейняли від них спеціалізовані міжнародні суди, зокрема, Європейський Суд з прав людини.
- А яким був шлях нашої держави до Ради Європи і чи готова Україна вже зараз діяти у повній відповідності з вимогами Європейської Конвенції з прав людини?
- Після проголошення 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України незалежної держави відразу ж постало питання про її зовнішньополітичні орієнтири. Ліквідація в Європі протистояння двох ідеологій й усвідомлення Україною того, що з врахуванням історичних, географічних, політичних, економічних, культурних, правових та інших факторів вона приречена бути в європейській сім'ї, зумовило її вибір. Не дивлячись на те, що Україна, як і інші держави Східної Європи, по багатьом своїм параметрам, в тому числі й правовим, в певній мірі різнилася від "старожилів'' Європейського Союзу, Ради Європи, останні, не стали перекривати їй шлях до європейських структур, а тільки поставили перед Україною певні вимоги, пов'язані перш за все з необхідністю здійснення на її терені широкомасштабних державно-правових реформ, приведення її законодавства у відповідність з міжнародно-правовими стандартами, зокрема, з тими, що стосуються захисту прав людини.
14 липня 1992 р. Україна подала заявку на вступ до Ради Європи. Невдовзі Комітет Міністрів Ради Європи доручив Парламентській Асамблеї виробити з цього приводу для України певні рекомендації. В основному виконавши їх, Україна 31 жовтня 1995 р. приєдналася до Ради Європи, отримавши дванадцять місць у Парламентській Асамблеї. Однак, вступ до Ради Європи ще не означав автоматичної "повнокровної" участі України в діяльності цієї організації. Це, можна сказати, був аванс довіри з розрахунком на майбутні суттєві переміни в українському суспільстві. Так, у висновку Парламентської Асамблеї від 26 вересня 1995 р. щодо в ступу України до Ради Європи було констатовано, що Україна дійсно обрала шлях демократичного розвитку, і вже зробила немало чого позитивного на цьому шляху як у внутрішньополітичному, так і міжнародному аспекті. Однак, разом з тим говорилося, що з прийняттям України в члени цієї організації їй на протязі певного часу (як правило, відводився один рік) треба буде здійснити цілий ряд заходів, з одного боку, пов'язаних з реформуванням внутрішнього законодавства і державно-правових структур (прийняти нову Конституцію, 3акон про вибори, 3акон про політичні партії, нові кодекси - Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Цивільний, Цивільно-процесуальний, здійснити судову реформу, внести корективи в діяльність Генеральної прокуратури, пенітенціарної системи, адвокатури, органів, які займаються питаннями в'їзду до країни і виїзду з неї, вирішити різні церковні проблеми, тощо), з другого боку, пов'язаних з приєднанням до цілої низки європейських міжнародних пактів: зокрема, до Конвенції про запобігання тортурам, нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, Конвенції про захист національних меншин, Конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, Конвенції про передачу засуджених осіб, Конвенції з питань відмивання, пошуку, арешту та конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом, Хартії про місцеве самоврядування, Хартії про регіональні мови та мови національних меншин, Соціальної хартії, і, звичайно, до пріоритетного документу - Європейської конвенції з прав людини.
Україні, як відомо, не вдалося здійснити всі заходи у відведений для неї термін. Однак, європейська спільнота толерантно сприймає це, розуміючи, що перебудова українського суспільства на нових засадах потребує часу, значних духовних та матеріальних зусиль. Те, що Україна вже зробила, а головне прийняла нову Конституцію (28 червня 1996 р.), в якій правам і свободам людини і громадянина присвячено найбільший за обсягом і найвагоміший за змістом ІІ розділ, й ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини (17 липня 1997 р.), чим, зокрема, визнала обов'язковість юрисдикції Європейського Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування цієї Конвенції, демонструє всім, що вона, може й не так швидко, як хотілося би, але цілеспрямовано й неухильно, інтегрується в європейський правовий простір.
