Ніхто не має юридично закріпленої монополії.
Прийнятий Верховною Радою у грудні 1992 року Закон України "Про адвокатуру" відкрив широкі можливості для незалежної індивідуальної і колективної адвокатської практики. Першою, ще до прийняття зазначеного закону, будь-якої державної "присутності" позбавилась створена на базі Представництва Інюрколегії в УРСР - Укрінюрколегія. З березня 1993 почала функціонувати і наше спеціалізоване об`єднання, яке з часом було реорганізовано в "Українську Правничу Колегію". За своїм юридичним статусом зазначені дві структури однакові. Вони є добровільними професійними громадськими утвореннями, які діють згідно з ухваленими ними статутами і зареєстровані в Міністерстві юстиції України відповідно до Закону України "Про адвокатуру". Схожі й напрямки їх діяльності, серед яких виділяється традиційний напрямок - ведення закордонних спадкових справ. Жодна з цих структур, як будь-яке інше адвокатське об`єднання, звичайно, не має юридично закріпленої монополії в цій сфері, і взагалі не може претендувати на монополію у якомусь питанні надання правової допомоги, оскільки згідно зі ст.52 Конституції України кожний наш громадянин є вільним у виборі захисника своїх прав. Це положення детально розтлумачив своїм рішенням від 16 листопада 2000 р. Конституційний Суд України. Такий підхід також відповідає ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Верховною Радою України 17 липня 1997 р.
Серед численних документів для дії за кордоном своєю специфікою виділяються документи у закордонних спадкових справах. В кожній такій справі з метою захисту спадкових прав українських громадян треба подати до компетентної іноземної юридичної установи певний пакет документів, об`єм якого залежить від законодавства країни, де відкрилась спадщина, а також від характеру конкретної справи. До цього пакету входять і нотаріальні документи. Оскільки вони готуються з додержанням вимог іноземного права, то за своєю назвою, змістом та формою можуть суттєво відрізнятися від документів, прийнятих у правовому обігу України.
Коли такий документ потрапляє до нотаріуса, то перед ним виникає основних два питання: а) чи взагалі можна документ оформлювати, і, відповідаючи на це питання, прийняти рішення щодо відповідності його українському законодавству; б) яку конкретну нотаріальну дію треба вчинити в разі позитивної відповіді на перше питання. Звичайно, хорошою підмогою для нотаріусів є затверджені наказом Міністра юстиції України від 7 лютого 1994 р. Форми реєстрів нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на угодах і засвідчуваних документах. Але оскільки ці форми, маючи загальний характер, не охоплюють "всіх і вся", то у нотаріусів нерідко виникають труднощі, наприклад, щодо вибору посвідчувального напису до документу з незвичною для них назвою.
З посиланням на конкретну нотаріальну дію.
Постає дилема - посвідчувати сам документ чи засвідчувати справжність підпису на ньому. В цій ситуації, безумовно, потрібен ретельний аналіз змісту документу. Якщо документ має характер доручення, тобто коли в ньому комусь за кордоном надаються якісь повноваження, то його треба посвідчувати, якщо ж документ не має характеру доручення, то засвідчується справжність (автентичність) підпису. До речі, в довідках Української Правничої Колегії, які додаються до документів в закордонних спадкових справах, зажди є посилання на конкретну нотаріальну дію. Це допомагає нотаріусу остаточно визначитися у своєму виборі щодо форми посвідчувального напису.
Доручення для дії за кордоном (Power of Attorney, Authority, Direction - англ., Procuration - фр., Vollmacht - нім., Poder Especial - ісп.) може передбачати дуже широке коло повноважень (генеральне доручення), особливо тоді, коли до спадщини входить нерухомість, або мати одне чи кілька конкретних повноважень (спеціальне доручення), пов`язаних, наприклад, з розслідуванням спадкової справи чи інструкціями по переказу спадкових активів в Україну. Доручення для дії за кордоном не містить вказівки на строк його чинності і зберігає силу до його скасування довірителем (ст. 67 Цивільного кодексу України).
Різновидів документів у закордонних спадкових справах, на яких засвідчується справжність підпису, дуже багато. Так, в спадкових справах на США й Канаду нотаріально оформлюються, як правило, письмові урочисті заяви конкретних осіб (претендентів на спадщину, свідків, державних службовців, фахівців в галузі права, тощо) про наявність (відсутність) певних фактів стосовно конкретної справи - афідевіти (Affidavit), акти свідчень (Act of Testimonial Deposition). Найбільш поширеним тут є афідевіт родинних стосунків, в якому заінтересована в отриманні спадщини особа (особи) детально описує свій родовід, "зв`язуючи" себе зі спадкодавцем. А ось в Австралії документи про родовід називаються деклараціями (Declaration of Kinship, Statutory Declaration, Declaration of Identity). Взагалі згідно з законами більшості зарубіжних країн дозволяється засвідчувати справжність підпису на будь-якому документі, що може мати правове значення. Так, іноді нотаріусам доводиться засвідчувати справжність підпису на такому своєрідному документі як звільнююча розписка (Release), якою спадкоємець звільняє опікунів спадщини від усіх позовів, претензій і вимог, що можуть виникнути в процесі чи після її адміністрування та розподілу.
Державне мито сплачують після отримання спадщини.
Крім виконання своїх прямих професійних функцій нотаріус повинен проводити і роз`яснювальну роботу в процесі вчинення нотаріальних дій, щоб юридична необізнаність заінтересованих осіб не могла бути використана їм на шкоду (ст. 5 Закону України "Про нотаріат"). Що стосується документів для дії за кордоном, то при їх оформленні нотаріус повинен проконсультувати заінтересованих осіб на предмет того, чи потрібна у подальшому легалізація конкретного документу, і керуватися тут таким принципом: якщо Україна має з якоюсь країною договір про правову допомогу, то легалізація, як правило, не потрібна. При оформленні свідоцтва про право на спадщину для дії за кордоном (форми №69 та №70) державний нотаріус повинен роз`яснити спадкоємцям, що за його видачу спочатку стягується, так би мовити, "символічне" державне мито в розмірі 0,51 грн., оскільки визначити точну вартість спадкового майна за кордоном на момент видачі свідоцтва практично неможливо, і що обов`язок "доплатити" держмито, загальний розмір якого складає 0,5 відсотка від спадкової суми, лежить безпосередньо на самому спадкоємці після отримання ним своєї частки закордонної спадщини.
Почесний президент
Української Правничої Колегії
Віктор Радзієвський
